[drrrel]

Старое творчество подруги. Пусть у меня поживет, а то в сети может и пропасть.


СІЛЬМАРІЛІАДА

Аінуліндале

Був Еру, парубок моторний,
Що в Арді звавсь Ілюватар,
Був світ увесь йому покорний,
Та нудно було – ну кошмар!
І от в якусь лиху годину
Створив Ілюватар Єдиний
Собі на втіху Аінур.
А ті лише гуляли й пили,
Такого лиха наробили –
Позаздрив би і Барад-дур!

Та й Еру, щоб їх чимсь зайняти,
Заграть їм пісню загадав,
І Аінур – давай співати!
Такого світ іще не знав.
Та, мабуть, більше і не взнає...
Ну, буде видно, почекаєм.
Зберуться Аінур колись
Разом з дітьми Ілюватара –
Такої гарної ушпарять,
Що тільки й буде що: держись!

Був Еру фаном симфо-року,
І Пісня мала буть така ж,
Ну й грали Аінур нівроку,
Та всунувся чийсь епатаж
І зіпсував усю картину.
Розгнівався тоді Єдиний
І Другу Тему сам заграв.
Могутньо вдарили гітари,
Що мали особливі чари,
Та звук ворожий не стихав.

І ось вже Аінур не співали,
Лиш знітились десь у кутку.
Їх звуки дикі налякали,
Хто ж грати міг фігню таку?
„То це ти, Мелькор, бісів сину?
Створив ж тебе в лиху годину!” –
Подумав Еру й звівся знов.
І рок-балада залунала,
До неї миттю запалала
У душах Аінур любов.

А Мелькор знай все грав своєї,
Не зупинявся ні на мить.
Не витримавши ахінеї,
Ілюватар як гаркне: „Цить!
Замовкни лиш, бо закопаю,
Ти в мене, генію, ще взнаєш,
Як грать мені отут хард-кор!
І буде це вам у науку:
Ви взнаєте всі свою руку
Й чудовий „гармонійний” хор!

Дивіться, що ви наробили,
І хай вам сниться вночі жах!
Міняти те – не моє діло,
Тепер усе в ваших руках”.
І показав їм Еру цяцьку:
З нічого виник світ зненацька.
І там побачили святі
Дешевий тріллер, їй же богу!
Як вони впали до такого?
Ех, видно, роки вже не ті!

А діти ж бо Ілюватара!
І Перші, й Другі – в нього всі
Ото вже дійсно божа кара!
Уже й по світу, й по красі...
Та зникло те лихе видіння.
Й Ілюватарові створіння
Хвалити мусили його.
Бо хто ж то піде проти Еру
І прогнівить оту холеру?
Давно наш батько вже того...

І Мелькор, бідний, там побачив,
Що бунт його й Велика Путь –
То буря в склянці, так, неначе
Усе те мало так і буть,
Щоб Аінур не розслаблялись,
Щоб життя цукром не здавалось,
Єдиний мовив „Еа!” враз.
„Най все те буде вам на лихо,
Ото мені вже буде втіха!”
І... ще кілька цікавих фраз.

Тут Аінур і розділились
На тих, хто „проти” і хто „за”.
Багато з Еру залишилось:
Минулась батькова гроза.
А інші вмовить не зуміли,
Й гулянку, плачучи, лишили.
От замість пива – море сліз.
„То ж треба буде працювати!
Ой клята наша доля, брате!”
А Мелькор раніш всіх проліз.

Натурою він був упертий,
І вирішив вже до кінця
Все шкодить Еру, хоч би вмерти,
Така була проява це!
А Валар вже взялись за діло
Хоч так же, правда, не хотіли!
А тут ще й Мелькор, як на зло,
Усе їм, капосний, руйнує,
Ну хто ж тут не задепресує?
В ті лихі дні таке було!

Се не примариться й з похмілля:
От всепланетний катаклізм!
Всюди творилось божевілля
(Так зародився анархізм)
Та Валар теж були уперті
І серед тої круговерті
Творили власний свій бедлам,
Аж поки Космос не втомився
І світ наш сам не встановився
Так якось, з горем пополам.


Валаквента

Перелік Валар і Майяр за знаннями Ельдар

Про Валар

Валар – се ті, хто на нещастя
Залишив світлий Еру дім…
А Мелькор, мамі його трясця,
Все не міг дати жити їм.
Його за Вала не рахуєм,
Занотувати ж пропонуєм
Основні Валар імена:
Їх Ельдар Силами назвали,
А Люди за богів вважали...
Та дикість їх – не їх вина.

Був Манве, він вітрами відав –
Се Арди кондиціонер.
Багато спав, часто обідав,
Як, певно, робить і тепер.
А Варда – то його дружина,
Прегарна, вам скажу, дівчина,
Тепер таких уже нема.
Любила бавиться зірками,
Планетами і ліхтарями,
І обпікалася сама.

А Ельдар її поважали
За те, що зорями й Серпом
Вона у Мелькора ціляла,
Вмостившись на високий трон.
А Манве їй координати
Тихенько вказував – на брата
Така от любляча сім’я.
Удвох вони владарювали
Та інших Валар поганяли,
Бо ж сфера в кожного своя!

От Ульмо був сантехнік Арди,
Він Дітям воду постачав
І булькав під зірками Варди:
Все давню Пісню програвав.
Подоби людської цурався
І до дівок не залицявся,
Та й в Океані, грізний, сам,
Про Ендор думаючи, плавав
Калюжами й струмками правив
Із тих, що ще лишились там.

Був Ауле, коваль управний,
Відповідав за твердь земну
І у тій суперечці давній
Найбільш дісталося йому;
Бо всі паскудства Манве-брата
Він мусив хутко виправляти,
А у перервах між всім тим
Надбав коштовностей і злота
Та привчив Нольдор до роботи
Як покровитель-побратим.

А разом з ним жила Яванна,
Що дарувала нам плоди.
Живим всім відала ся панна
І захищала від біди.
Із Ауле так дружно жили,
Що було чуть з Танікветілу
Їхні розмови про „любов”.
Завжди Яванна Кементарі
Кохалася у гарній чварі,
Та так, щоб аж кипіла кров.

Се чули й браття Феантурі
Й ховалися, хто куди міг:
Намо – у Мандос свій похмурий,
Ірмо у Лоріен заліг
Бог дивних снів і бог прокляття –
Такі несхожі були браття!
(Еру стрибав у гречку? З ким?)
У Мандосі лиш душі мертвих,
Всі Мелькора невинні жертви,
І Намо править усім тим.

А Ваіре, його коханка,
Ох працьовитою була!
На Мандос весь ізпозаранку
Все светри з наших доль плела.
А в Лоріені все спокійно,
Сади так пахнуть чудодійно...
Там Есте – для всіх ран бальзам!
Це санаторій лікувальний
І Валар всіх одпочивальня...
Ой, що за трави росли там!

Сестра цих братиків, Нієнна,
Із того горя, що одна,
Підніме, було, плач страшенний,
Що аж здригнеться твердь земна.
А щоб її не матюкали,
Вона подалі десь втікала
І знову бралась за своє.
Тож най вам не здається диким,
Що Біблії потоп великий –
Її рук діло, так і є!

Ось хто депресії не знає –
Це Тулькас, Нессин чоловік.
Від його сміху всяк тікає
Та ще й здригається повік.
Порадник з нього – ну ніякий,
Зате є сила – Еру дяка!
А що він дикий – то пусте...
Він в Арду трохи припізнився
Й на Нессі зразу оженився.
Догнав, негідник, як на те!

Брат Несси, Ороме, - лісничий,
Могутній дядько на коні
У ріг свій дме він войовничо,
Що й досі чуть його мені.
Раз був Сусаніним найнявся
Та й так якось за діло взявся,
Що усіх Ельдар розгубив.
Сестра Йаванни, нявка Вана,
Одвіку Ороме кохана, -
Найбільше диво з усіх див,

Для неї всі пташки співають,
Ну, нявка, що з неї візьмеш?
І з її співом зустрічають
Всі Валар новий день, еге ж!
Вони живуть у Валінорі –
Прекрасних землях неозорих,
Куди усім нам, смертним, – зась!
Бо хто ж то пустить нас, проклятих,
В країну вічності і свята?
Дивна любов їхня якась!

Про Майяр

Вони колись приперлись в Арду
Разом із Валар, щоб служить.
Ільмаре, покоївка Варди,
Все знала, що і де лежить,
Еонве тягав Манве стяги
Та прикладавсь до його браги.
Ще мила парочка була:
Оссе і Уінен, примхлива,
Що морем відали зрадливим,
За що їм пам’ять і хвала.

Байдикувала в Лоріені
Меліан Майя довгий час.
Вважала Есте як за неню
Й годила Вані кожен раз,
Аж поки якась лиха сила
Її у Ендор поманила.
Пропала дівка! Ох шкода!
Був ще Олорін вельми вчений,
Що часто бігав до Нієнни.
Що з того вийшло? Лиш біда...

Він Діток Еру захищати
Їм же на лихо захотів,
Як маг узявся про них дбати
І усю магію згубив.
Та біди ті були вже потім,
А поки в Валінорі злотім
Метал і рок для Валар грав.
А Майяр глему додавали
І загалом не нудьгували,
Лиш Мелькор святу заважав.

Про Ворогів

Яка ж гірка, нещасна доля
На тьми дорозі, Еру мій!
Хотів подарувати волю –
Ніхто його не зрозумів,
Натомість з Валар ще й прогнали,
І так жорстоко воювали!
Так плакав Мелькор в тишині,
Де йому жити довелося,
І чесав зорі у волоссі
Та все гнітив думки сумні.

І щоб було не так самотньо,
Він чесних Майяр раз по раз
Манив до себе в тьми безодню,
А обіцяв їм – лиш маразм:
Безмежну владу над всім світом,
А ще любов і чорні квіти,
Ну, хто тих Валар розбере?
Так „ніжні” Балроги вродились
Й під чорним троном копошились,
Клянучи Варду Елберет.

А ще по доброті душевній
Наш Мелькор ельфів заманив
Лиш ласкою й старанням ревним...
На орків їх перетворив,
І було то славетне військо –
Майстри жорстокості й злодійства.
Ну, чим вам, браття, не краса?
То все у стилі постмодерну
Лиш нова течія химерна...
Як тут не тріснуть небесам?

Під Ангбандом дракони грались –
Наївні й світлі очі їх!
А Балроги тим милувались –
Найліпша із земних утіх!
І Мелькор врешті був щасливий,
Награючи хард-кор мрійливо,
Нові темниці будував,
І Сауронові був Тано,
Так пестив Майя ненастанно,
Мабуть, і справді покохав!

Тут закінчується Валаквента